Великі події навколо “спецоперації” протікають без особливого впливу російського агресора. Різномасті творці фатальної путінської поразки все ще тремтять і сподіваються знайти якусь лазівку з катастрофи. Однак доля вислизає з їхніх лап пропорційно тому, як непохитно український народ і його союзники чинять опір убивцям, які прийшли все громити і знищувати, не гребуючи наймерзеннішими злочинами.
Якщо зараз і можна говорити про будь-яку єдність між владою і черню, то полягає вона в безбожному озвірінні. Воротили загарбницької війни мріяли малою кров’ю обзавестися активами: полями, шахтами, заводами, елеваторами. Дрібні ж гвинтики були стурбовані мародерством, оплатою іпотеки або позбавленням від тюремної шконки. Коли виявилося, що нічого з цього отримати під час штурму української фортеці неможливо, мотиваційний бік сутички за “нові території” відпав. Біда в тому, що якщо на початковому етапі вторгнення можна було якось вийняти голову з зашморгу, то тепер здається, що залишкові плани путінського командування обрушилися.
Нещодавні великі рішення коаліції союзників України про надання танкової допомоги шокують кремлівські вежі. Оголошення президентом Байденом лідерського рішення про передачу танків Abrams M1, а також аналогічні рішення, що послідували за цим, щодо Leopard, Challenger та ін., відкривають можливості сформувати передумови для повної деокупації українських територій і вихід ЗСУ до міжнародно визнаних кордонів.
Насправді цей крок лише відновить status quo в Європі і жодної загрози Росії не несе, адже Москва сама підписала “Великий договір” 1997 року і визнала українські кордони та її територіальну цілісність. Будь-які спроби обґрунтувати протилежне – цілковита неповага до себе самого і привід для ревізії всіх російських кордонів, а отже, – до загибелі країни в її поточному вигляді.
Від думок, що путінська тиранія втратила ґрунт під ногами, плавляться мізки не тільки у хронічного алкоблогера Медведєва, а й у секретаря Радбезу Патрушева. Він укотре порушив тему перегляду формату “СВО” на щось інше, адже, за його словами, США і НАТО стали учасниками війни і заважають формувати багатополярний світ за допомогою попелищ українських міст. На думку старожила силового блоку, гібридна війна із Заходом – це дуже надовго. Принаймні, як він підспудно натякає, поки щось не станеться з Путіним, ескалація навряд чи припиниться. Але розуміння, скільки ще залишилося ресурсу і який результат можливий,- немає, а резерви міцності не безмежні.
Сама терористична тактика війни відіграє контрпродуктивну роль. Як показала масована ракетно-дронова атака України 26 січня, вихлоп усього нічого. Із 55 випущених ракет було збито 47. Після модернізації системи ППО українські міста все менш досяжні. Тому Суровикіна скоро не просто засунуть на дно, а цілком розпорошать. Недалекий від цього і його начальник Герасимов, який почав медійну кампанію про російську армію “захисників” від нових загроз і “ВВВ 2.0”. Він і Шойгу поставив завдання усунути розкол в управлінні збройних сил за рахунок ліквідації групи Пригожина-Кадирова. Після неприємних контактів із Шойгу Кадиров неабияк припав і обтікає, а ось старший начальник “Вагнера” ще поки що в чаді, хоча фатальний час близький.
Дуже поганий сигнал для Путіна везе його беззмінний міністр закордонних справ із втомленою кінською фізіономією. Після турне в Африку і відвідин дружніх держав на кшталт Есватіні та Еритреї Лавров почав наздоганяти: війна з інфраструктурою і бомбардування житлових кварталів навіть у вельми екстравагантних країнах сприймаються як варварство, прояв безсилля і крах військових планів. Африканці цікавляться: у чому подвиг російських військових, які обстрілюють ТЕС, що не можуть дати здачі? Хоча прогнози в умовах війни справа непроста, але схоже, переломний момент у питанні майбутнього путінізму все-таки настав.
Сито Сократа
